Поминки як звичай влаштовувати після похорону частування з різними обрядами на честь померлого, багато в чому зберегла старообрядницькі риси, хоча й у спрощеній формі.
Традиційно в похорон завжди завершувався поминальним комплексом, що включає в себе не тільки поминальну трапезу (хоча вона і є основною поминального обряду), але й заупокійні молитви, а також надалі - відвідування в батьківські дні й дні пам'яті покійного - цвинтаря.
Поминальний обід як головна частина поминок.
Спільна трапеза закріплювала похоронний обряд, була й залишається його не самою сумно., а, навпаки, іноді навіть життєстверджуючою частиною.
Похоронному обряду більшою мірою, чим іншим сімейним обрядам, властива функція сімейного й суспільного психологічного об'єднання. Вона проявляється в тім, що обряд формує почуття близькості зі своєю сім’єю, родинним колом, сільською громадою - через єднання в горі, подолання нещастя, розуміння втрати в сім’ї, об'єднання підтримуючи одне одного.
Одночасно обряд ніс ідею історичного зв'язку живих і мертвих, безперервності життя в чергуванні поколінь. Зміст поминок - пробудження й підтримка пам'яті, спогадів про померлих предків. У поминальному обряді завжди зберігався спогад про те що померлі були колись живими, і цей спогад розумівся як дія, у якій померлий втілюється й стає як би його учасником.
У деяких формах поминок, що зберегли традицію запрошення широкого суспільного кола, можна відновити ідею зв'язку родового колективу. У цьому плані показовим є склад учасників поминального столу відразу після похорону й на сороковий день. В XIX столітті поминання було сімейним обрядом, що збирав в основному родичів і близьких. Шанування мертвих носило домашній характер. Але місцями підтримувалася традиція, що йде із глибини століть, що на поминки може прийти будь-яка людина. Як почесних гостей запрошували духівництво.
У народі міцно існувало уявлення, що молитва полегшує долю грішної душі за труною, допомагає їй уникнути пекельних мучень. Тому родичі померлих замовляли в церкві заупокійну службу з поминанням покійного на протязі шести тижнів після смерті - сорокоуст. Імена померлих записували в «синодик».
Традиційні строки поминання померлих у рамках сімейної обрядовості були орієнтовані на строки, установлені церквою. Крім церкви, одним зі шляхів поширення релігійних відомостей про поминальні строки була популярна література, призначена для народного розуміння, зокрема розповсюджені «Поминання», що розповідають про долю душі у загробному світі. У народному середовищі відзначалися наступні поминальні дні: день похорону, третій і шостий дні після смерті - рідко, дев'ятий і двадцятий - не завжди, сороковий - обов'язково. Далі «справляли» півріччя, річницю, а потім - уже в рамках календарної обрядовості - наступали батьківські дні.
В акті спільної поминальної трапези зберігалася певна знаковість обрядових страв: вони мали скоріше символічний, ніж ритуальний характер. Етнічний колорит простежується в наборі страв, порядку їх зміни, часу проведення обрядової трапези. Основою раціону слов’ян був хліб. Хліб у його різновидах завжди використовувався й в обрядових цілях. Поминальна трапеза починалася й закінчувалася кутею й млинцями, їх доповнювали оладки. На поминках використовувалися архаїчні види їжі - кутя, каша, які відрізнялися древнім походженням і простотою готування. Кутю в різних місцевостях готували по-різному: із зерен пшениці, зварених у меді, з розвареного рису із цукром і ізюмом. Як поминальне блюдо вживалася й каша (ячна, пшоняна), з якої в слов’ян було зв'язане уявлення про особливу силу, що міститься в ній. Подача страв чітко регламентувалася. По послідовності страв поминальна трапеза носила форму обіду. Перше - юшка, борщ, локшина, суп. Друге - каша, іноді смажена картопля. Закуски - риба, холодець, а також до стола подавалися вівсяний кисіль і мед. У пісні дні поминальний стіл включав переважно пісні блюда, у скоромні дні до складу страв традиційно входили м'ясний борщ й куряча локшина. Вино (горілка) на поминках вживалися, але не скрізь.
Із серії поминальних строків кульмінаційним був сороковий день. Відповідно до народного вірування, цей строк пов'язаний з тим, що протягом сорока днів душа померлого перебуває на землі. Бог не «визначив» її ні в пекло, ні в рай, ангели носять душу померлого по тих місцях, де небіжчик грішив, і душа його замолює гріхи. На сороковий день відбувається Божий суд і душа залишає землю остаточно. По народному повір'ю, душа померлого на сороковий день «являється» до свого будинку на цілу добу й іде лише після так званого «відпуску» душі, або «проводин». Якщо «проводини» не влаштувати, то небіжчик буде страждати. У проводах душі виражалася турбота живих про загробну долю мертвих.
Часом традиції сорокового дня були зворушливі й наївні. До приходу померлих заздалегідь готувалися: прибирали будинок, з вечора застеляли постіль білим простирадлом і ковдрою. До постелі ніхто не міг доторкатися, вона призначалася винятково для небіжчика. Зранку готували рясний обід, на якому було багато вина. До полудня накривали стіл, збиралися рідні й знайомі. Запрошений священик служив літію. За столом він займав головне місце, з правої сторони від нього залишали порожнє місце для померлого. На цьому місці, під серветкою ставили тарілку, чарку з вином, горілкою, клали хліб. Кланяючись цьому місцю, хазяї як би зверталися до незримого небіжчика: " Їж-но, рідненький". Після обіду виголошувалася «вічная пам'ять» і починалося прощання з померлим, супроводжуване плачем. Погляди родичів зверталися убік церкви й цвинтаря, тому що вважалося, що перш ніж піти назавжди, небіжчик прощається зі своєю могилою.
Особливу роль у поминальному обряді грав рушник - символ шляху, покажчик дороги додому. Звичайно в куті будинку біля вікна вішали рушник, що перебував там протягом-сорока днів. Він призначався для душі померлого, котра, по повір'ях, сорок днів ходить по «своїх місцях» і, прилітаючи до будинку, отирає рушником своє обличчя.
Поминки, що проводилися в найближчі після смерті строки - до сорокового дня, а потім через півроку й рік, відбувалися як сімейний обряд, обряд життєвого циклу, сімейне священнодійство. Їм був властивий замкнутий характер, присутність вузького кола родичів, близьких членів родини. Він спрямований на конкретну особистість, певного члена родини. Їх ціль - збереження кровно-сімейних зв'язків з померлими.
Поминання по батьківських суботах завжди в народі дотримувалися з особливою ретельністю. Та й у панахиди що відбувалися в інші дні, багато хто намагався подати записочку про молитву за упокій душі. Через невисоку грамотність населення майже в кожній родині був складений для родини панотцем синодик зі списками імен померлих, котрих необхідно поминати в церкві.
Поминки й донині являють собою не тільки одну із традиційних форм вираження жалоби й жалю, але й стійку форму спілкування населення, про що свідчить участь у них зазвичай великої кількості родичів, знайомих, сусідів, товаришів по службі, що приходять на них без спеціального запрошення. Вони є одним з потужних засобів передачі від одного покоління до іншому народних традицій. У цьому найважливіша причина збереження їхнього існування в народі. У поминальній трапезі зберігаються обрядові їжа й питво, причому втримуються не окремі страви, а нерідко їхній традиційний набір.
Найчастіше поминальний стіл - це звичайний урочистий стіл, тільки з більш скромною прикрасою страв. Однак відзначено, що багато хто вважає більш пристойним вживання у вигляді напоїв домашнього компоту або киселю, а не купленого лимонаду; з міцних напоїв - горілки й кагору "церковного вина"), а не коньяку, шампанського та ін.
Зараз здобуває все більшого розповсюдження відвідування могил померлих на православні Свята - Великдень і Трійцю. Першорядну роль у позацерковній стороні сучасної обрядовості Великодня грає спільна трапеза з померлими, висхідна до язичеського жертвопринесення. На могилах (на тарілках, на папері) поміщають приношення в різних наборах, наприклад кілька фарбованих яєць, шматок паски, яблуко, цукерки або розломлена паска, очищені яйця; або на столику біля могили кладуть пшоно, кілька штук печива.
Іноді залишають на могилі склянку спиртного «для небіжчика». Або ж, якщо родина влаштовує поминки на цвинтарі - імпровізовану трапезу, склянка горілки виливається на могилу.
На Великдень і Трійцю прийнято ремонтувати, підфарбовувати хрест, пам'ятник, огорожку (весняний ремонт «домовини»), прикрашати могилу квітами. На Трійцю особливо зворушливий звичай використовувати польові квіти й вінки з березових гілок, що розвішуються на хрестах і огорожках.
Отже, у слов’янському поминальному обряді, незважаючи на сумний, часом навіть трагічний характер його причини - смерті людини - зберігається безліч дуже старих традицій, що сприяють об'єднанню родини й об’єднанню всього нашого народу, носія древньої й великої культури.
|
