13:38 Народні звичаї, зв'язані зі смертю, похоронами й поминками народні уявлення про смерть. | |
 Задовго до хрещення Русі в наших предків - східних слов'ян склалися звичаї проводів померлих, поховання й поминок. Із часомвони зазнавали змін, величезний вплив на них зробило й християнство. Віддаючи данину цим звичаям, ми часто не підозрюємо, яке походження, який споконвічний зміст тієї або іншої нашої дії в обряді прощання із близькою людиною або його поховання.В історії слов'янської похоронної обрядовості археологія виділяє ряд переломних етапів, обумовлених великими змінами в усвідомленні людиною навколишнього світу, у поглядах на долю померлих. Рання форма поховань древніх слов'ян - поховання трупа в скорченому виді, тобто положенні зародка - пов'язана з ідеєю й реінкарнації, перевтілення померлого, його другого народження на землі, переходу його життєвої сили (душі) в одну з живих істот. На рубежі бронзового й залізного віків виникає спосіб поховання померлих уже в розпрямленому вигляді, а потім і кремація - спалення трупа на похоронному багатті. Цей ритуал також був пов'язаний з поданням про незруйновність життєвої сили. Новим було уявлення про місце проживання невидимих душ - небо, куди душі попадали з димом похоронного багаття. Обидві форми похоронного обряду постійно співіснували, хоча в різний час у різному співвідношенні. Прах спаленого небіжчика ховали в землі, поміщаючи його в урни-горщики або просто в ями. Спочатку над кожною могилою будувалося надмогильне спорудження у формі житлового будинку - домовина. Саме звідси бере початок звичай, що зустрічається дотепер подекуди (зокрема у старообрядників) робити над могильним хрестом навіс, схожий на двосхилий дах. Воно має не тільки утилітарне призначення захистити хрест від дощу й снігу, але є й символом хати - будинку для померлих. Цвинтар у кілька сотень домовин у древніх слов'ян являв собою "місто мертвих", місце поклоніння предкам роду. Культ предків роздвоювався: одні магічні дії були пов'язані з уявленнями про невидимих і невловимих предків, що витають у небесному просторі, інші - прив'язані до цвинтаря, місця поховання праху, єдиному місцю на землі, реально пов'язаному з померлим. У середині першого тисячоріччя обряд поховання похоронних урн змінився похованням у курганах - "могильниках". З'явившись в VІ столітті, обряд поховання праху під курганними насипами поступово став спільнослов'янським і протримався кілька сторіч. Його пояснюють міграційним рухом племен древніх слов'ян, їхнім прагненням уберегти прах предків від небезпеки руйнування. Після хрещення Русі в X столітті (988 р. - дата офіційного прийняття православного хрещення великим князем Володимиром), але далеко не відразу, а поступово, слов’яни переходять до поховання померлих у землі в трунах з дощок або видовбаних колод, які також одержали назву домовин. До речі, дотепер у багатьох областях ця назва збереглася. Церква боролася з язичеськими звичаями. Але вони вимирали повільно. Тільки з XІІ століття в слов'янських сільських могилах з'являються християнські символи (хрестики, іконки). Розведення ритуальних багать на цвинтарях, що символізують спалення трупа, збереглося подекуди аж до XІ століття, а вкладення в труну предметів, які нібито придадуться покійному на тім світлі, трапляється й дотепер . Похоронний обряд слов’янького населення представляв і являє собою комплекс ритуальних дій, породжених вірою в посмертне існування душі. У цьому комплексі християнські і язичеський світоглядні переконання часом досягали органічного взаємопроникнення, часом існували паралельно. Конкретні форми існування померлого за труною, сам вигляд померлого, співвідношення його тіла й душі, локалізація загробного світу, дорога туди - відповідь на ці світоглядні питання дає аналіз як самих обрядів, так і народне пояснення їхніх деталей, тлумачення звичаїв, що входять у похоронно-поминальний ритуал. Мабуть, головна розбіжність між православним і народним обрядом похорону складається в самому відношенні до смерті. Незважаючи на гіркоту проводів померлих, на несвятковий характер поминальної служби, панахиди, відспівування - православні похорони не несуть відбитка трагедії події що відбулася. Навпаки, це по великій мірі радість від надії на те, що душа померлої благочестивої людини потрапить у рай, стане перед Богом і буде молитися там за тих хто залишився на землі. У життєвому ж розумінні смерть, безповоротна втрата близької й коханої людини завжди й цілком природно є горем, що вимагає свого вираження в плачі й голосіннях. За старих часів для додання похоронам особливого урочисто-сумного характеру існувала навіть професія плакальниць. Церква не схвалювала цього. Однак зустрічаються в глибинці й до сьогоднішнього дня, зафіксовані в особливу форму "плачі" являють собою цікаві зразки народної усної поетичної творчості. По віровченню Православної Церкви, призначення похоронного обряду - полегшити душі померлих шлях у Царство Небесне, відігнати від нього "нечисту силу", замолити його гріхи перед Богом. Однак християнському тлумаченню смерті як блага, вісниці спокою й радості завжди протистояло народне представлення про неї як про ворожу силу, фатальне неминуче зло. Глибинний психологічний корінь осмислення смерті як трагедії обумовлені трагізмом самої події - непоправною втратою близької людини, відходу його в небуття. Явище смерті за всіх часів потрясало почуття й уяву людей, змушувало ще раз звернутися до питання про мету й сенс життя, призначенні людини на землі, моральному боргу перед померлими й живими. Питання про причини смерті - найважливіше питання, що викликає інтерес людей. Людині властиве прагнення довідатися свою долю, відкрити завісу майбутнього. Тема смерті втілена в цілому циклі народних прикмет, гадань, пророкувань, фатальних знамень. Їхня спрямованість - довідатися причини й сутність смерті, звільнитися від страху перед нею, визначити долю людини для того, щоб підготуватися до неї, активізувати в боротьбі з нею свої дії. У всіх прикметах закладена спроба зрозуміти й пояснити причинно-наслідкові зв'язки навколишнього світу, передбачити майбутнє. Негативні прикмети й гадання, тобто такі, які передвіщали смерть, неблагополуччя, прийдешнє нещастя, супроводжували в минулому все життя людини: народження, змужніння, вступ у шлюб, появу дітей у родині, хворобі, відхід з життя, похорони померлих. Їхнім об'єктом була насамперед сама людина, стан його здоров'я, особисте життя, будинок, побут, природне середовище. Головна тема цих прикмет - визначення життєстійкості, тривалості життя, щасливої або невдалої долі людини. Так, при народженні дитини вже загадували, чи виживе дитина після народження, чи буде взагалі жити. Прикмети весільно-вінчального циклу відміряли молодятам відрізок життєвого шляху, що вони проживуть після весілля, загадували, хто з молодих буде жити довше, хто раніше вмре; прикмети під час хвороби - чи видужає хворий чи ні. Особлива група прикмет пов'язана зі станом хворого перед смертю й самими похоронами. Настання смертної години вбачалося по цілому ряді розповсюджених прикмет: запаху від тіла хворого ("землею пахне"), появі на ньому темних плям, зміні кольору металевого хреста, опущеного у воду, що пив хворий, і т.д. Прикмети або вгадували смерть, або направлялися на її запобігання: якщо в будинку в короткий час умерло двоє, то потрібно чекати нової смерті; якщо хтось помер з відкритими очима, значить "виглядає" чергову жертву. У гаданнях виконували функції магічного символу смерті деякі предмети (ніж, голка, шпилька, а також пояс, віник і деякі інші), що, очевидно, пояснюється можливістю застосування як смертоносного знаряддя або символічного вимітання людини з будинку. "Знайдену голку, шпильку й взагалі все гостре не піднімати - осягне нещастя". Широке поширення мало тлумачення "віщих снів", деякі з них означали смерть у будинку: випадання зуба, особливо із кров'ю, означало смерть кровного родича (за аналогією, ряд зубів - родина, один зуб - член родини); побачити в сні яйця - до небіжчика. Тема особистого життя й долі в гаданнях про смерть нерозривно пов'язана з темою життя навколишньої природи, рослинного й тварини світу. У пророкуваннях смерті широко використовувалася традиційна символіка древнього тваринного епосу, що носить характер тотемічних вірувань. Це образи тварин і птахів - або чудесних помічників людини, або пророків нещастя. Символом смерті завжди є хижі птахи, провісники смерті: ворон, яструб, пугач, сова, що мають лиховісну силу. Вони прилітають і сідають на домівці , як би передчуваючи свій видобуток - мертвечину: "Ворон каркає - до небіжчика". І в наші дні головний символ смерті як і раніше втілений у птаху: це горобець, курка, курча й ін. Птах стукає у вікно, сідає на плече людини, залітає в будинок - все це знамення прийдешньої смерті. Широко відоме гадання - рахунок тривалості життя по куванню зозулі. В образах добрих бажаних птахів - ластівки, голуба, а також крилатої комахи - метелика, метелика - персоніфікувалася душа померлих. Їхній приліт у будинок розглядався як відвідування душі померлого або приліт за душею людини посланників Божих. Тобто в кожному разі це передвіщає нову смерть. Чуйними провісниками смерті були і є свійські тварини - собака, кішка, кінь, корова, кури. Вірною ознакою смерті члена родини вважалося виття собаки й риття нею ями. "Кішка дорогу перебігла - до нещастя". У слов’янських гаданнях і прикметах відображена тема "будівельної жертви" - смерті людини в знову відбудованому будинку. Тому в новий будинок зазвичай першим входив старий, тому що молодим членом родини більше дорожили, чим доживаючим своє століття. А щоб не людина, а тварина виявилася першою жертвою смерті, у новий будинок на ніч замикали півня або кішку. І зараз багато хто намагається при в'їзді в нову квартиру, першою запустити туди кішку, не здогадуючись, що це відгомін древньої запобіжної прикмети. Дотепер широко відоме повір'я про розбите дзеркало: дзеркало - відображення душі, двійник людини; розбите дзеркало - розколене життя. Із цим же зв'язаний народний звичай завішувати в будинку дзеркала, коли хто-небудь із домашніх помирає. На близьку смерть людини вказувала завжди також кімнатна квітка, що ніколи не цвіла, а раптом зненацька розцвіла. Вплив природних стихій також не залишався поза полем зору народних прикмет про смерть. Загальновідомо символічне значення падіння з неба зірки, що означає захід життя людини. Завивання вітру, виття бурі пророкували смерть: вважалося, що під час бурі небіжчики виють, тому що вони незадоволені живими людьми й жадають від них жертви. І, нарешті, досить розповсюджена прикмета, що має дуже древні коріння, - побачити в сні вже померлу людину, що кличе до себе, - теж до смерті. Вірування, зв'язані зі смертю, навряд чи можна вважати зникаючими пережитками древніх вірувань. Є дані, що говорять про те, що ці вірування не тільки трансформуються, але й відроджуються в нових умовах, у реальній дійсності знаходять ґрунт для подальшого існування. Кожний конкретний випадок, окремі побутові подробиці життя, на які у теперішній час ніхто не звертає уваги, при трагічному збігу обставин заднім числом здобувають символіку знамення. Якщо людина вмерла, то згадують яку-небудь незвичайну подію, природне явище, втрату (у сні або наяву), що передують смерті: "Недарма квітка не вчасно розцвіла", "Недарма курка півнем кричала" і т.п. Припинення земного існування, нерозуміння загробного існування завжди лякають людину. У народних звичаях відбилися спроби предків тлумачення нез'ясовної природи смерті, скажемо, підступами чаклунів. Природне почуття самозбереження приводило до пошуків засобів протидії смерті, що з особливою силою проявлялося в момент її наближення. Звідси звичай закривати відразу ж після смерті вікна, двері, те ж дзеркало (як особливий магічний засіб проникнення), щоб злі чари не ввійшли в будинок, не подіяли, на живих. Відбиток християнських ідей несуть уявлення про "гарну" і "негарну", "важку" і "легку" смерть. Бажаною представлялась, колись і тепер, смерть у колі рідних і близьких без тривалої й болісної хвороби. Як необхідність розглядалася присутність у момент смерті в постелі хворого близьких родичів. Це було зв'язано, по-перше, з бажанням одержати благословення вмираючого на подальше життя, по-друге, з необхідністю вжити заходів для полегшення його передсмертних мук і допомогти його душі в пошуках шляху в загробний світ. По народних повір'ях, при останньому подиху людини - випущенні духу - душа розстається з тілом і відбувається боротьба за душу між "нечистою" силою й ангелом, посланим Богом за душею вмираючого. Передсмертні страждання пояснювалися не хворобою, а тим, що вмираючого в останні хвилини мучить "нечиста" сила (чорт, диявол), вона нібито не віддає душу ангелові. Намагаючись полегшити душі шлях до Бога, вкладали в руку помираючому "Господню" свічу, кадили довкола нього ладаном. Гарною вважалася смерть на Великдень, у день Христового Воскресіння, коли, по повір'ях, відкриті "райські ворота" за аналогією із царськими воротами в храмі. Легка смерть розцінювалася в народі як нагорода за благочестиве життя, важка - як доля грішників. | |
|
| |
| Всего комментариев: 19 | 1 2 » | ||||||||||
| |||||||||||
| 1-10 11-19 | |||||||||||
